С.Раков: Мій життєпис (автобіографія)
...Моє дитинство пройшло переважно в «Артеку», тому я змалечку мріяв стати політиком. Мій дитячий розум говорив мені: «Терпи... Зростай... Вчися... І прийде твій час! Ти будеш нагорі!». Я знав: треба вирости, стати на ноги, досягти повноліття, набратися розуму - і тоді я зможу приїздити в «Артек» вже у іншому статусі...
Народився я 10 липня 1960 року в степах між Дніпропетровськом і Єнакієвим. По материнській лінії в моєму роду були латиші та вірмени, по батьківській - білоруси. Я не маю жодного стосунку до жидів, але ставлюся до них толерантно. Вся моя сім´я вважає себе українцями козацького роду. У моїх жилах тече кров великих династій - Гедиміновичів, Плантагенетів, Меровінгів, Гримальді. Моїми предками були і славні лицарі-хрестоносці, і варвари-печеніги, і запорозькі козаки, і вірменські мудреці, і латиські стрільці, і білоруські партизани, і бійці УПА, і полум´яні комуністи.

Генеалогічне дерево кандидата С.Ракова
Моя мама була вчителькою французької мови, а батько - машиністом тепловозу. Сім´я наша жила в невеликих достатках. Коли мені було три роки, батько спробував кинути сім´ю. Ця спроба коштувала йому поламаних ребер та проломленого черепа - мати вказала йому на його місце в домі. З тих пір я замислився над гендерною нерівністю і несправедливістю. Тому вирішив змалку присвятити своє життя визволенню чоловічої меншини з-під гніту жіночої більшості.
Оскільки батько після побиття не міг працювати, мені змалечку доводилося заробляти собі на хліб самотужки. Я носив важкі - в два моїх рости - шини, розвантажуючи вагони. Влітку пас у Ростовській області корів та овець. Взимку іноді грав у преферанс на гроші. А також у моєму житті був той самий «Артек», де я також заробляв - як міг. Одним словом, дитинство у мене виявилося важким, але згодом я зрозумів, що воно не позбавлене приємності. Смак «Артеку» усвідомлюється з віком, і його не переб´єш смаком шампанського, як каже народна мудрість. Тим більше, що вже тоді я мав змогу спілкуватися з такими відомими людьми, як й дали мені путівку в життя.
А ще були конкурси дитячої творчості, де я познайомився з багатьма моїми однолітками - Інночкою Богословською з Харкова, Юлечкою Гріг´ян та Вітею Пінчуком з Дніпропетровська, з молдавським хлопчиком Сергійком Тигіпком... Ех! Розкидала нас доля...
У 1977 році я закінчив середню школу і поїхав у Тернопільський торгово-фінансовий інститут. Навчаючись тут на економіста, я вперше усвідомив себе українцем по духу. Саме тут я навчився українських пісень та колядок - оскільки все моє оточення (батьки, друзі, депутати з «Артеку» тощо) розмовляли або російською, або суржиком. Саме тут, у Тернополі, я став патріотом.
Одного разу моє життя різко змінилося. Серед ночі пролунав дзвінок телефону. Я взяв трубку. Ніжний дівчачий голос запитував якогось Сашу. Я сказав, що я - не Саша, але мене звуть Степаном. Дівчина сказала, що її звуть Світланою і запросила мене на суботник. Передаючи з рук у руки цеглу, ми познайомилися з моєю майбутньою дружиною. Вже за місяць я зробив їй пропозицію. А ще за два місяці у нас народився син Семен.
У 1982 році мене забрали до війська. Я служив артилеристом у одній військовій частині з Сергієм Тигіпком, зазнаючи від нього проявів дідівщини, про що обов´язково розповім під час виборчої кампанії виборцям.
Повернувшись з війська, я почав працювати бухгалтером у рідному селі, але за крадіжку шапки, а згодом за побиття свого кума двічі притягався до відповідальності. Відповідальність завершилася тим, що я, вдавшись до корупційних дій, відкупився від прокурора району кількома бутлями самогону. На сьогоднішній день обидві мої судимості забуті і я з чистою совістю можу дивитися людям у очі та інші органи.
З настанням Перебудови і початком кооперативного руху я всіма силами почав підтримувати нові віяння і вкладав гроші у відеосалони. Під впливом найкращих зразків світового (переважно німецького) кінематографу я перепробував велику кількість професій: був сантехніком, садівником, чистильником басейнів, санітаром, фермером, але чомусь особливого успіху у жінок не мав. Це призвело мене до розуміння того, що наша ментальність докорінним чином відрізняється від західної, і наші люди до європейських стандартів не доросли. Ми за своєю суттю залишаємося патріархальним, забитим, відсталим суспільством, без широти поглядів та легкості усвідомлення багатьох природних явищ. Ні! Ми ще не Європа!
Ми - Азія! До речі, перші нелегальні спроби долучитися до передової азійської культури у мене відбувалися теж наприкінці 80-х. Мої приятелі вперше дали мені змогу оцінити продукцію афганських плантаторів - і я зрозумів, що наш шлях розвитку лежить саме у напрямку Азії, Африки і Латинської Америки. Під впливом азійського фактору у мене почали народжуватися химерні думки і райдужні плани, але їх довелося майстерно ховати від органів правопорядку.

Останнім часом я переконаний, що головний гарант нашої безпеки, суверенності, цілісності і стабільності - Сомалі. Ми повинні рівнятися на цю горду африканську країну і використовувати її досвід при підходах до питання функціонування транспортних коридорів на нашій території. Територія України - спільне добро всіх українців. Кожен українець має право на свою частку від транспортування газу, нафти, наркотиків, зброї, нелегалів та проституток через територію його країни. Без обмежень! Без анексій і контрибуцій! Адже чи не за це боролися наші діди та батьки в лавах Червоної Армії та УПА? Чи не за це боролись ми з ляхами і скородили списами московські ребра?
До речі, ГКЧП я зустрів, плаваючи в ставку на надувному колесі від трактора К-700. Моя покійна баба Ельза, що мала на той час 90 років і лишилася вдовою по дідові Ованесові, якого розстріляли у 1937 році за те, що пропустив літеру «л» у слові «Главнокомандующий» при верстці районної газети, прибігла на берег ставка і почала гукати із ледве помітним латиським прононсом: «Степаанн! Степаанн! Горбачоффа скинулли. ГКЧП в країнні». Я твердо вирішив творити самооборону у селі і навіть почав переговори з сусідами. Але ГКЧП закінчилося, і наш партизанський загін імені піонера-героя Валі Котика так і не сформувався. Прапор боротьби, який ми пошили зі старих штор Антощиного Василя, досі зберігається у мене як реліквія.

Незалежність я зустрів зі сльозами на очах. Стояв серпень 1991 року і я тер хрін, заготовлюючи його на зиму. Сльози котилися градом, вітер перемін не давав дихнути. А по радіо виступав Леонід Кравчук і проголошував Акт Незалежності.
Згодом я зрозумів, що належу до Української православної церкви Київського патріархату, є націонал-демократом за переконаннями і лібералом за економічними поглядами. Я обома руками підтримав ринкові перетворення, продав свого ваучера якійсь трастовій компанії, отримав копійки, які тоді ж потратив на молоко і хліб. Саме у цей час моя Світлана народила мені другу дитину - дівчинку, як назвали Соломією на честь Заньковецької. Я на той час не знав, що Заньковецьку звали Марією, але коли дізнався, то міняти метрику в дитини було запізно.
Початок 90-х промчав у моєму житті доволі бурхливо. Я пройшов суворі університети життя. Переважно на ринку. Навчився володіти прийомами східних єдиноборств та нетрадиційними методами переконання тих, хто не може усвідомити матеріал з першого разу. Педагогічна робота, так сказати. Це були роки, коли я купив свій перший червоний піджак, перший автомобіль «Вольво» та перший золотий ланцюг на шию. Зрештою, я його і зараз час від часу одягаю - як реліквію.
Після того, як на сільському стадіоні під час гри зачепилівського «Механізатора» проти семибродівського «Лейбориста» наш вождь і натхненник Валік Грек сів на кимсь залишену петарду, яка розірвала йому важливу частину тіла і він помер від зараження крові у фельдшерсько-акушерському пункті, мене обрали лідером місцевого значення. З цього часу я почав встановлювати свої правила гри в нашому селі, потім - у сусідніх селах, у районі і т.д. Мене цінували за розум і справедливість - адже я мав вищу освіту. На той час я вже мав і диплом доктора наук...
Перебуваючи у фаворі в Павла Івановича Лазаренка, я ініціював створення корпорації Єдині Автоматичні Системи України. У нашій корпорації трудилися сотні і тисячі людей. Ми забезпечували доставку нашої продукції у найвіддаленіші куточки країни. Нашу продукцію знали і цінували за межами України.
У 1998 і у 2002 роках я балотувався (невдало) до Верховної Ради. Злочинний режим Кучми не хотів пропускати у парламент таку мудру людину, як я. Адже я йшов у владу, аби змінити її зсередини. Саме про це я думав у першу чергу, і вже аж потім - про доступ до бюджетних коштів і про депутатську недоторканність.
Коли майор Мельниченко оприлюднив свої записи з кабінету Кучми, я вирішив приєднатися до опозиції і навіть допомагав Юрію Луценку творити організацію «Україна без Кучми». Потім я у пориві революційної пристрасті вирішив зробити подвиг, записав п´яні розмови самого Луценка (адже у нас закон один для всіх) і намагався їх оприлюднити на прес-конференції. За це мене оголосили зрадником, шпигуном і здійснили символічний обряд вигнання мене з наметового містечка.
Деякий час я був довіреною особою Григорія Омельченка, наївно вважаючи, що він - київський мер. Доки я зрозумів, що це не так, мером у Києві був уже Черновецький. А я ніяк не міг зрозуміти, чому всі мої зусилля щодо лобіювання питання виділення мені земельної ділянки під забудову у Києві закінчуються щораз невдачею!
Напередодні Помаранчевої революції я зареєстрував і очолив Партію демографічного відродження України. Нині осередки партії існують у всіх регіонах України. Наше головне гасло - «Нас має бути 52 мільйони!» На вибори ми йдемо під прапорами, на яких написано: «Вони працюють!».
Ющенка і Майдан у 2004 році я не підтримував. Мене кликали у «Зоряний», але я на той час втратив інтерес до кіно. Я вирішив іти по третьому шляху і підтримав Володимира Литвина. Його позиція мені імпонувала. Особливо його слова: «Я народу, з народом і для народу». Видно, що чоловік вміє відміняти іменник «народ». Я навіть написав йому листа з пропозицією модифікувати гасло і на транспарантах написати: «Хто-Що? Литвин, народ. Кого-чого? Литвина, народу. Кому-чому? Литвину, народу. Кого-що? Литвина, народ. Ким-чим? Литвином, народом. На кому - на чому? На Ливинові, на народові». Він мені відповів, що подумає над моєю пропозицією і змінив своє гасло на «Країні потрібен Литвин».
Після цього я в ньому розчарувався.

Сьогодні я - підприємець, ветеран руху ринкових реформ, почесний кавалер Ордену Почесного Легіону та кавалер Ордену Святого Станіслава. Почесний магістр відродженої після століть забуття Жмеринської Академії та почесний професор Вапнярського національного університету імені Мішки Япончика. Очолюю Благодійний фонд боротьби з работоргівлею імені Роксолани. Нагороджений багатьма нагородами: церковним орденом Святої Великомучениці Юлії, Золотим Хрестом і Колесом Ромів, медаллю «30 років Фронту національної єдності імені Фарабундо Марті», пам´ятною медаллю «35 років Арсенію Яценюку», медаллю Нацбанку «За взяття кредиту», срібною зіркою Героя Сомалі та медаллю Сомалі «За сміливість на воді». Почесний працівник ринкової торгівлі. Молодший лейтенант у відставці. Кавалер значків «ГТО», «Ворошилівський стрілок», комсомольського, піонерського та жовтенятського значків. Також маю нагрудні значки з зображенням Карлсона, Міккі-Мауса, Майкла Джексона, Бориса Тарасюка та Таїсії Повалій. Нагороджений Почесними грамотами за успіхи в навчанні за 2, 3 і 5 класи середньої школи.
Одружений. Маю двох дітей та двох онуків. Дружина і батьки, слава Богу, живі.
Спадковими хворобами не страждаю. Стометрівку пробігаю за 13,6 секунд. Тиск, пульс в нормі, оксалати, урати, АСТ, АЛТ в межах норми, цукор - також. Висновки окуліста, психіатра, уролога та пульмонолога - здоровий. Висновок стоматолога - 6-й верхній справа підлягає санації.
Колекціоную метеликів та марки.
Люблю борщ, сало та інші ознаки приналежності до української нації.
Слава Україні! Героям слава!

uncomfortable






